Корінь икєбани йдуть углиб історії Японії. Вони пов'язані зі стародавнім звичаєм піднесення квітів померлим предкам і божественним парфумам, які, відповідно до релігії Синто, перебувають у кожному предметі. На зміну релігійній системі синтоїзму в VI столітті в країні був уведений як державна релігія буддизм. З побудовою буддійських храмів був створений і ритуал піднесення квітів Будді, їх ставили до вівтаря в більших букетах. Зроблена форма вази й пишна, помпезна пишнота самого букета повинні були втілювати торжество буддійського віровчення. Уважається, що принц Сетоку (574-662), що сприяв установленню буддизму в Японії, поклав початок і квітковому аранжуванню.
Синтоїзм і навчання буддизму вплинули на формування філософії икєбани. Остання настільки глибоко була пронизана релігійно-філософським змістом, що навіть і в наші дні, через багато століть і сильно змінившись, вона не звільнилася від символіки й деяких традиційних постулатів східних религий. Ще в часи, коли в країні панував синтоїзм, икєбана ґрунтувалася на філософії протистояння двох сил - світла й тьми, що символізують Небо й Землю. Відповідно, конструктивну основу аранжування становили два головних елементи (дві гілки), але в середині VII в., після відвідування Китаю ченцем Сєнму й під впливом конфуціанства, до цим двох гілкам у структуру икєбани привнесений третій елемент, що символізує Людину
Тим самим виражалася ідея гармонії людини й природи. Перші композиції з рослин, які будував Сєнму й ставив у храмі, були дуже простими й складалися із трьох елементів (гілок або квітів). Будинок Сєнму називали “хатиною в ставка” - икєнобо. Цим ім'ям через вісім сторіч була названа перваяшкола мистецтва икєбани. Трехветочная икєбана заклала основу для найстаршого стилю рикка (варті квіти). Пізніше з'явилися форми цього стилю з п'яти, семи й дев'яти композиційних елементів. В икєбане знайшов своє відбиття й один з основних постулатів буддизму про ефемерність і недовговічність високо ценимой краси миру, стислості й тлінності людського життя. Великий вплив на мистецтво икєбани зробило навчання буддійської школи Дзен (1141-1215), що затверджує значимість буття в його безпосередній даності й сиюминутности, заперечує пишні релігійні обряди й ритуали, уважає, що вищий сенс життя криється в самому повсякденному. Під впливом цього навчання хєбана переставала бути тільки релігійним атрибутом, а процес її створення священнодійством. Композиції Рикка, що досягли до XII в. монументальності й помпезності, стають тепер менше по розмірі, більше тонкими в розцвіченні. Икєбана поступово виявляється частиною повсякденного побуту людини, вона починає створюватися не тільки для храмів, але й для палаців аристократів а потім для військової знаті. Сегун (правитель) Асикага Есимицу (1358-1408) прославився своїм заступництвом мистецтвам у країні. Розвиток икєбани того років також у значній мірі зобов'язано саме йому. Він увійшов в історію Японії як “витончений Сегун”. Їм був споруджений відомий храм Гиннаку-Дзи, що став визначною пам'яткою міста Кіото. Особливий інтерес у період його правління викликають досягнення в області так званих мистецтв повсякденного життя: икєбана, чайна церемонія, театр. Але, садове мистецтво, архітектура. Завдяки його підтримці багато художників змогли створити в той час свої прекрасні добутки. Архітектура в ті роки внесла в інтер'єр житлового приміщення істотне нововведення. У відомому змісті, відтворюючи чернечу келію дзенского монастиря, архітектори ввели в житло стінну нішу (токонома), що мала культурно-релігійне призначення. З нею зв'язаний розвиток багатьох форм икєбани. Тоді ж в икєбане закріпилися більше строгі стародавні правила й канони стилю Рикка.
Творчість икєбани зосереджувалося головним чином у храмах і монастирях, де цією справою займалися ченці, а в палацах - слуги феодалів. В історії збереглися імена багатьох знаменитих майстрів икєбани, таких як Рюами, Соами, Ноами й ін. Особливе місце серед них займає видатний чернець Икенобо Сенкей, настоятель храму Какудо під Кіото. Саме цей священнослужитель поклав початок всесвітньо відомої династії майстрів Икенобо. В 1462 р. Сенкей на прохання правителя влаштував аранжування з рослин у стилі Рикка в золотій вазі. Його чудова майстерність зробила сенсацію середовище населення Кіото, з тих пор слава постійно супроводжувала йому. Зв'язку икєбани з релігійним обрядом поступово слабшають, вона проникає в повсякденний побут, всі частіше сприймається як предмет єстетического насолоди. Саме в цей період икєбана стає справжнім мистецтвом. Цьому сприяють і щорічні змагання в аранжуванні квітів, уведені Асикага Есимицу, жагучим аматором квітів: його палац називали “будинком квітів”.
До початку XVII в. школа Икенобо сильно усталилася й користувалася, по суті, монополією в області квіткового мистецтва. Рикка персоніфікувала величну природу рослини, у ній лінії спрямовувалися прямо нагору, до неба. Стиль базувався на строго канонізованих правилах розміщення рослин. Поряд зі стилем Рикка й на противагу йому існував і інший, збірний, стиль аранжування нагеирєбана, що у ранньому періоді розвитку мистецтва включав будь-який тип аранжування, що влаштовується не в стилі Рикка. Нагеирє відбиває природний ріст рослин, квіти коштують у вазі невимушено, не стиснуті якими-небудь правилами; стебла їх вільно опираються об краї посудини. Нагеирє має дуже багато форм, вона буває прямостоячей, похилої, звисаючої, настінної, лежачої й т.п. Особливий розвиток одержали висячі композиції в лодкообразних вазах. Такі аранжування були доступні кожній людині й тому улюблені, особливо серед широких верств населення. Композиції типу тябана, називані іноді икєбаной однієї квітки, були неодмінними супутниками чайної церемонії. Тябана, відповідно до особливої атмосфери, у якій проходила чайна церемонія, відрізнялася простотою, скромністю й самими квітами, і вази: вони не могли бути яскравими й помітними, усього 1-2 квітки й листик. Засновник чайної церемонії й тябана Сен-Але Рикю (1520-1571) поклав початок розвитку оригінального стилю икєбани, популярного серед простих людей. Тябана процвітає й у цей час і не тільки для чайної церемонії.
Стиль нагеирє, у якого до кінця XIX століття ніяких фіксованих правил розміщення рослин у вазі не було, у наші дні є досить популярним і використовується у всіх існуючих школах як традиційних, так і сучасних. Сейка, або Сека, що з'явилася на початку XVIII століття, у період Єдо, як реакція на закостенілий і строгий стиль Рикка, представляє собою спрощену Рикку. І кількість, і асортименти рослин стали мінімальними, техніка установки рослин у вазі значно спростилася. Наприкінці XVIII століття Сейка, сполучаючи в собі шляхетність рикки й простоту нагеирє, заволоділа місцем у токономе. В основі трилінійної асиметричної структури стилю - різнобічний трикутник, що представляє добре відоме відношення небо-земля-людин. Аранжировщик при цьому став більше вільним у виборі кількості і якості матеріалу, але достаток його й розмаїтість асортиментів не допускалося.
Поява цього стилю стимулювало виникнення ряду нових шкіл икєбани. Серед них виділяється Корю, що існує й понині й у своєму розвитку давшая багато дочірніх відгалужень. Всі ці школи діяли, головним чином, у період Єдо. Тоді ж центр квіткового аранжування перемістився з Кіото в Єдо (стародавня назва м. Токіо), де влаштовувалося багато виставок, а Сейка ставилася в ресторанах і інших громадських місцях. Було потрібно спрощувати форму икєбани, щоб легше було аранжувати й навчати цій справі. До початку XIX століття ставиться й виникнення гарне відомої школи Мисе. Кожна зі шкіл, що з'являлися, привносила свої поняття в розвиток стилю Сейка. В 1868 г послу буржуазної революції й сторіччя державної ізоляції, Японія під керівництвом молодого імператора Мейдзи відкрила свої двері Заходу. Столиця була перенесена з Кіото в Токіо. Феодальна система була порушена, з'явилися нові соціально-економічні й політичні інститути, включаючи парламент, університет, банки й т.д. Протягом 25 років періоду Мейдзи японці освоювали західні шляхи розвитку суспільства. Підсилювалася критика традиційної икєбани, стиль нагеирє став більше прийнятним для суспільства. Більшість шкіл бути пов'язане із храмами, тому їхня популярність падала, вони занепадали. Багато шкіл, у першу чергу ті, що були під заступництвом військової касти (сегунати), що терпіла крах разом з феодалізмом, сталі зникати. Майстри роз'їжджалися в провінції в пошуках стабільного життя. І зараз ще можна зустріти там залишки старих шкіл. Все-таки в оновленій країні від феодальної системи залишалися багато традиційних звичаїв, включаючи икєбану, хоча й змінену, часто перекручену. В 80-е роки минулого століття почали бурхливо відновлюватися національні духовні цінності, мистецтво, у тому числі й икєбана. В 1889 р. відновлена школа Икенобо, її філії по країні, школа Корю й ін. Икєбана стала обов'язкової для елементарного утворення жінок. По всій Японії вона здобуває різноманітні й дуже енергійні форми. Але її архітектоніка залишилася колишньої - трикутник, утворений трьома головними елементами (Син, Соє й Хикає) Разом з розвитком культурно-економічних зв'язків із Заходом икєбана стала обновлятися й збагачуватися новими ідеями й новим асортиментами рослин, дотоле небачених у Японії (троянда, гвоздика, стрелиция, тюльпан і ін.). В 1897 р. була заснована шкала Охара, що збагатила мистецтво икєбани зовсім новим стилем морибана (рослина в плоских вазах на наколках), що дозволяє створювати цілий природний ландшафт у посудинах. В 1926 р. під впливом авангардистських плинів в образотворчому мистецтві виникає сучасна школа Согецу, що показала можливості використання в икєбане сполучення живого й неживого рослинного матеріалу, але й діапазон розмірів, форм композицій і місць установки їх в інтер'єрах і на вільних відкритих просторах. Таким чином, протягом декількох століть икєбана розвивалася й змінювалася відповідно до суспільно - політичних, економічних і культурних змін, що відбуваються в житті суспільства. Але особливо великий вплив вона постійно випробовувала від змін у мистецтві архітектури. Розвиток икєбани йшло убік демократизації: більшої доступності широким верствам населення, спрощення техніки розміщення рослин у вазі й навчання цьому мистецтву; пристосування стилів і форм икєбани до умов сучасного життя, до інтер'єрів житлових і суспільних приміщень; по шляху розширення асортиментів рослин і використання сторонніх матеріалів. Аранжировщикам надавалося усе більше волі у виборі засобів і матеріалу для творчого самовираження в цьому мистецтві.
Джерело-zukov.ru
