В Орлі, у краєзнавчому музеї, довелось мені побачити домотканий, з вовни, килим: по чорному полю, немов по оранці, розсипалося кілька ромбів-сонць. Я замилувався різноцвіттям і ритмікою візерунків, блакитні, фіолетові, рожеві, чорні, сірі смуги, анітрошки не стомлюючи око, створювали єдину гармонію чистоти й святковості, щось далеке, майже забуте вставало в пам'яті. Де й коли я бачив ці візерунки? Підказала співробітниця музею: приблизно до середини п'ятидесятих років подібні килими, доріжки, покривала, попони, каролинки з овечої фарбованої вовни продавалися на Орловському колгоспному ринку. Ну а зараз їх роблять селяни з Новодеревеньковского району області.
... По рівному, пустельному шосе мчить запилений «газик». Він везе мене в село Верхня Любовша, де, як пояснили знаючі люди, ще повинна ткати килими Марія Григорівна Сошина. Від райцентру Хомутово до села добрих дванадцять кілометрів, і увесь час дорога йде уздовж безкрайніх полів пшениці, жита, ячменя, здається, ми несемося по хвилях граючі під вітром сріблисто-зеленого моря. Нарешті, немов смарагдовий острів з води, здалася Верхня Любовша.
За порогом нехитрого селянського будинку, у чистій кухні, де царювала свіжовибілена російська пекти, у куті стояло дивне дерев'яне спорудження, чимсь напоминающее букву П. От він, стародавній вертикальний стан для простого переплетення ниток, і не в музеї, а в сільському будинку, де в затишній горенке голубіє екраном телевізор.
На поперечинах, по-народному «досточках», були натягнуті нитки основи, прикриті вже наполовину витканим килимом: по чорному полю — великі червоні троянди у вінках з яскраво-зелених листів.
— Краще-Ка я покаджу, як тчуть, — сказала Марія Григорівна й села на низький табурет. Спритні її руки, підхоплюючи те один, те інший клубок кольорових ниток, немов птаха-стрижі, замигтіли в частоколу основи, вплітаючи в поле килима те чорну, те червону, те жовту, те зелену нитки.
— Скільки ж буде потрібно часу на весь килим? — поцікавився я.
Марія Григорівна на мить задумалася.
— Мабуть, місяця два вистачить, якщо, звичайно, дві майстрині будуть працювати повний день. — Вона небагато помовчала й стала розповідати: — Мене адже з малого років привчали до рукоділля. Посадять, бувало, на крамницю, дадуть у руки веретено й строгий наказ: стільки-те напрясти. Ноги ще до підлоги не дістають, а намагаєшся від дорослих не відстати, а то хто-небудь підсміється: от недотепа росте, заміж, мол, ніхто не візьме, — засміялася Марія Григорівна. — Узимку в довгі вечори прийдуть, бувало, до нас сусідські дівчата, повний будинок народу наб'ється. Прядуть, розмови різні зачнуть, казки розповідають, пісні співають, от і вся радість. Улітку, звичайно, полотна стелити так білити. Шукаєш місце на лузі поровнее, лаєшся з подружками за місце. Як же, на нерівному місці полотну сонечка мало буде, погано вибілиться... За ткацький верстат, — продовжувала господарка, — мене рано посадили. Спочатку що попроще робила, наприклад, рядно, потім вуж і лляне полотно й вовна ткати навчилася. Ткацькій справі в ті часи кожна дівчина була навчена. Без цього було не прожити. Фабричне носили тільки по святах, та й ті, хто побогаче. А так у своєму, домотканому, ходили — і в поле, і в церкву, і на свято. Якщо ж інша дівчина ткала погано, те, бувало, і в дівках засидиться. Але коли наречена, крім усього іншого, уміла ще й килим виткати, тоді, як говориться, від наречених відбою не було... Наша родина, — зітхнула Марія Григорівна, — бідна була, свого килимового стану не мала. Так я до сусідки впросилася вчитися. Спасибі їй велике, що все своє вміння вона мені передала.
Марія Григорівна перехопила мій погляд: я все намагався зрозуміти конструкцію ткацького верстата.
— Никудишний стан, — посміхнулася вона, — після війни роблений. Перший-Те згорів. Ох і намучилася я, поки людини шукала, щоб килимовий стан зробити. Так і не знайшла! Будь проклята війна-лиходейка, майже всіх наших мужиків віднесла. Довелося мені одному хлопчикові, що небагато плотницкому справі розумів, розтлумачувати, як так що. Легковатий стан вийшов, але працювати можна.
Її руки знову потянулсь до різнобарвних клубочків. Кілька хвилин Марія Григорівна зосереджено працювала, немов забувши про мене. Я ж подумав, яке велике терпіння треба мати, щоб по ниточці створити килимове полотно.
— Ви про килим-сонце запитували, — раптом стрепенулася майстриня. — Як же, ткала колись. Але «троянда» мені більше по душі. Дивитеся, які «яблука» вийшли, — показала вона на великі червоні квіти. — А килим-сонце в хомутовских майстринь пошукайте...
«Де ж все-таки побачити це «сонце»?» — міркував я, крокуючи по нагрітим полуденним сонцем тихим вулицям райцентру.
— Сходите до Наталі Никифорівні Гладких, може, у неї що залишилося. Колись її виробу брали навіть на Всесоюзну виставку, — поспівчували мені у відділі культури.
Наталя Никифорівна Гладких, висока, ледве згорблена, але ще міцна на вид жінка, клопотала у дворі по господарству. Мирно кудахтали кури, покрякивали качки, зрідка лунав нервовий, непривітний клекіт індички, десь у глибині саду чувся сумний голос голубя-ворокуши.
Господарка привела мене в будинок, посадила за стіл, села сама, склавши на колінах важкі, усе у венах, розбиті на роботі руки.
Помовчали, потім я робко запитав про килим-сонце.
— Так от він, — указала вона на стіну, де над ліжком висів великий килим із блідо-зеленими ромбами по буруватому полю, що вилиняло.
Бачачи моє здивування, пояснила:
— Виткала я його відразу після війни. Дуже вже хотілося чим-небудь хату прикрасити. А час важке — господарство піднімали, не до килимів було. От і ткала його з того, що під рукою було, фарби й повицвели.
Вона подивилася на свої руки, потім перевела погляд у вікно, де в сонячних променях купалася буйна зелень, поправила темну хустку.
— Усе вміла ткати — і мішковину, і полотно, і тонке лляне полотно, і вовняну тканину, і, звичайно, килими, так, видно, моє вміння із мною піде. Дівчата тепер не дуже цікавляться старим промислом...
Наталя Никифорівна раптом піднялася й пішла в боковушку. Кілька хвилин не з'являлася, потім вийшла, тримаючи в руках невеликий килим, із чорного поля якого радісно сіяли чотири ромби-сонця.
— Уж і посиділа над ним, голову поламала, — сказала вона, любовно розгладжуючи коврик. — Придивися, у кожному колі 1 — цегла, воно не тільки кольором, але й розміром відрізняється. Тому й чорне поле грає. І все це для того, щоб не нудно було, щоб кола закрутилися, засяяли... Непроста ця справа — килими ткати, — продовжувала Наталя Никифорівна, — отут свої секрети є. Адже стародавній візерунок повторити — це ще полдела, головне — треба зуміти своє нове внести, щоб твій килим-сонечко від інших відрізнявся. Колись килими в мене гарні виходили — і на стіну, і для весільних санок. А однаково переведуся, бувало, поки мій новий килим люди не побачать.
1 Коло — так майстриня називало ромб, складений з кольорових прямокутників — «цегл».
Ідучи від Наталі Никифорівни, я думав про те, що добре б видати своєрідну Червону книгу з докладним переліком всіх рідких, що потроху зникають із нашого побуту промислів, підтримати народних майстрів морально й матеріально, щоб тонка ниточка, що зв'язує нас із древнім ремеслом, не канула в нещадну Лету. Згадалися слова одного вченого: «Рухатися вперед нам допомагає пам'ять, а не забуття...»Орловська область
